Василю Баллі назавжди буде 44…. Фото: З родинного альбома
Василь Балла загинув 10 травня 2024 року.
Народився і виріс Василь в селі Заставці Старосинявської громади. Там зробив перші кроки в житті, на освітній ниві. Подальші професійні знання здобував у Хмельницькому електромеханічному коледжі. А трудовий шлях почав, де й працював постійно, в структурах Хмельницькобленерго.
«З дитинства він був дуже допитливим, – розповідає двоюрідна сестра Василя Балли Лілія Бохонок. – Особливо цікавився історією Другої світової війни. Особистим прикладом для Василя був наш дідусь Олександр Кирилович Козак, котрий пройшов Фінську війну, на полуторці (автомобіль ГАЗ — прим. авт.) почав свій шлях у Другій світовій та й на ній же і приїхав додому з перемогою. За свій героїчний військовий шлях був удостоєний ордена Червоної Зірки. Цією нагородою онук дуже дорожив. А якось поїхав до Києва, зустрівся з племінником Олексієм, разом пішли до військового музею. Олексій потім розповідав, що екскурсовода не брали – Василь водив його із зали в залу та розказував все про перебіг Другої світової…»
Василь Балла був єдиною опорою для матусі. Фото: з родинного архіву
Коли вперше у 2014 році на нашу землю ступив кривавий російський чобіт, Василь Балла не раз їздив на передову. Копав окопи, допомагав із матеріалами для військових. А після початку повномасштабного вторгнення, попри те, що мав бронь, все одно рвався на фронт. Він дуже болісно переживав втрати тих, з ким дружив з дитинства, кого знав особисто, або ж просто земляків… У 2023 році помер тато Василь Кирилович і мама Раїса Олександрівна залишилася сама. Жінці далеко за сімдесят, тож син став для неї єдиною опорою в житті.
Сімейне життя у Василя не склалося: одружився, розлучився… Доглядав за матір’ю, допомагав по господарству. Все встигав, зі всім порався. Бо як і раніше, мешкав удома. Добре, що робота була поруч.
«Коли в лютому цього року Василь отримав повістку, одразу ж почав збиратися, – пригадує Лілія. – Як мати не просила і не благала залишитися, казав, що так треба. Хто, як не він? І пішов. А через два місяці навчань потрапив на Покровський напрямок. Був мінометником. Ми часто з ним спілкувалися, а коли не було такої можливості – писав. Завжди жартував, підтримував нас. Мовляв, все у них добре, годують на славу, трохи, звісно, бомблять, але все ок».
Востаннє сестра говорила з братом 4 травня. А коли він кілька діб не виходив на зв’язок і не надсилав звісточок, всі почали хвилюватися. І вже згодом стало відомо, що його вже нема.
Попри все, Василь Балла розумів, що потрібен на фронті. Фото: з домашнього архіву
«Нам розповідали волонтери, побратими, що на позиції поблизу населеного пункту Сокіл Покровського району було 11 наших хлопців, в тому числі і Василь, – з болем у серці переповідає жахливі подробиці останніх хвилин життя брата Лілія. – Над ними кружляв ворожий дрон, який і навів артилерію. Під час цього обстрілу не вижив тоді ніхто… Тіло в моргу поїхав упізнати мій син. А 23 травня Василь навіки упокоївся на кладовищі в рідному селі. Йому назавжди залишиться 44 роки».
Мама втратила єдину опору і надію в житті. Згасло її рідне сонечко, її майбутнє. Згорьоване серце вже нічим не вилікувати від тих душевних ран, які принесла смерть єдиної рідної кровиночки. Родина як може підтримує Раїсу Олександрівну, не залишає саму в страшному горі. Тепер її Василько – Герой. Він майорить українським стягом, нагадуючи і ще довго нагадуватиме усім нам про ціну нашої свободи.
