Тарас Садовнік мріяв про трьох донечок. Фото: з сімейного архіву
Його горіх вже родить. Трьох донечок, про яких так мріяв, не буде…
Молодий офіцер, непідробний оптиміст і життєлюб, щирий добряк і затятий справедливець, він мав безліч перспективних планів і задумок. Мріяв про трьох донечок, сімейний відпочинок на українському кримському морі, продовжувати подорожі Україною, неодмінно вдягти свою новеньку зимову офіцерську форму на Парад Перемоги у столиці…
«Хоч і літо буде, я її одягну», — запевняв. Прагнув жити, бо дуже любив життя і найрідніших. Не народяться донечки – й трьох місяців не побувши дружиною, овдовіла кохана. Зимова офіцерська форма з цінником осиротіло висить у шафі батьківського дому. Парад Перемоги, в якій важко переоцінити й власне його заслуги, він бачитиме вже з неба. Бо загинув через одинадцять днів після свого 24-річчя – 6 вересня 2022-го.
Посмішка не сходила із обличчя хлопця
Всією сім’єю — на захист країни
Хмельничанин Тарас Садовнік із двійнят: надпотужний зв’язок із сестричкою Дариною завжди вражав. Хлопець, тихий, спокійний, поміркований, безапеляційно готовий прийти на допомогу усім, хто потребує, змалку мріяв про військову стезю, захоплюючись батьком – кадровим офіцером. Тож призер багатьох обласних й навіть всеукраїнських змагань з кікбоксингу, футболіст-аматор, майже вступив до Хмельницької Національної академії прикордонної служби України: не вистачило зовсім трішки. Одразу, аби не марнувати рік на шляху до цілі, юнак, попри вмовляння неньки, підписує контракт із ЗСУ. Таким ж вчинком підтримав сина батько, який свого часу вже торував дороги АТО.
Між двійнятами був вражаюче сильний зв’язок
«Якщо ти, на 10 років молодший, підеш боронити країну, то й я вдома не залишуся», — резюмував брат Артем і, приховавши документи, які обмежували його придатність до військової служби, теж підписав контракт, щоправда, з іншою бригадою.
На полігоні у Старичах Тарас відповідально засвоював досвід американських медиків.
Любив читати. Навіть на війні
«Коли Ігор, чоловік, командир взводу (син був в іншому), був у відрядженні, йому подзвонили з частини, сказали, що Тарас уже четвертий рапорт на відправлення в АТО пише, — розповідає Ірина Садовнік. – Ми чітко знали: сина не спинити. Тож Ігор… теж написав рапорт. Небавом хлопці були уже на Світлодарській дузі, за 30 кілометрів від них бив ворога Артем зі своїми побратимами. Ми з Даринкою тоді жили молитвами, від повідомлень до повідомлень, раз по раз відправляючи на фронт необхідне. Ні чоловік, ні сини ніколи не розповідали нам про війну, незмінно запевняючи, що все добре. Тож я навіть толком не знаю, за що у Тарасика нагорода від тодішнього президента і чому побратими охрестили його Янголом-охоронцем. Коли ж на законодавчому рівні заборонили юнакам до двадцяти років бути на передовій, видихнула з полегшенням, — втирає сльозу виснажена горем ненька. – Тож через 79 днів війни синочок приїхав і став посилено готуватися до вступу».
У Львівській Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного боєць обростав такими ж безстрашними свободолюбними патріотами, як сам. Друзі часто організовували подорожі Україною.
У Тараса з батьком все було «все добре»
«Ще з моменту, коли мої хлопці пішли боронити країну, я розуміла, що теж не всиджу вдома, — зізнається Ірина. – Чекати трьох з війни, повірте, важко. Якийсь постійний внутрішній страх доводив до тремтіння. Я певно, й самій собі боялася зізнатися, що рвуся на передову, аби собою прикрити рідних. Таки закрадалося дурне передчуття, хоч я його й не підпускала. Коли ж спровокована контузією інвалідність чоловіка змусила його залишити службу, я таки наважилася».
Подружжям стали на захист країни
Вишкіл у медичному добровольчому батальйоні «Госпітальєри», вступ до лав Хмельницької ТРО, знову вишкіл і – Авдіївка… Сім ротацій ще до повномасштабки було у медикині-доброволиці. Кожна з яких загартовувала й без того мужню жінку ще міцніше.
Одна за одною ротації все дужче гартували тендітну мужню госпітальєрку Ірину Садовнік
Війна коханню не завада
«На випуску з академії син нам зізнався, що закоханий, що з сестричкиною тезкою у них доволі серйозні наміри, що вона – його однокласниця, просто стріли Амура молоді серця догнали пізніше, — щасливі спомини на мить відбиваються щасливим відблиском виплаканих материнських очей. – Вони з Дашою такі схожі, така гарна пара. Ми налюбуватися не могли». Старший лейтенант розпочав військову службу в 14 окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого міста Володимира.
…Того кривавого світанку, син написав батькам, що війна. Ірина з Ігорем, ні про що не домовляючись, намагаючись вберегти одне одного від стресів, випадково зустрілися в штабі тероборони: тобто, знову обоє, попри Ігореву непридатність, — на захист.
Перше бойове зіткнення з окупантами зранку 24 лютого 22-го було на теренах Київської області. Підрозділ Тараса з маршу вступив у бій, зупинив броньовану колону противника, а згодом і зовсім її розгромив. Під час цього бою лейтенант Садовнік, командуючи механізованим взводом свого батальйону, особисто знищив танк та два БТРи ворога. Тарас звільняв Бородянку, Макарів, неодноразово рятував поранених побратимів з підбитої та пошкодженої техніки. У Миколаївській області, куди перекинули їхній підрозділ, отримав поранення середньої важкості. Одне за одним чотири шпиталі. Хмельницький. Лікування. Реабілітація.
«Мамо, маю кілька днів, аби одружитися», — щасливо ошелешив неньку, коли та була на важливих навчаннях. Благословила. Приїхати, зрозуміло, не змогла. І досі, розглядаючи фото щасливих дітей, чоловіка, доньки, сватів, шкодує, що війна не дала змоги бути того дня поруч. За місяць і десять днів зі своєю коханою узаконив стосунки й Артем.
Їм би жити й ростити діток
Такі тату набили закохані
Тарас і Даша любили подорожувати
«20 липня Тарас і Даша розписалися, поїхали на кілька днів до Львова, — гортає синові щасливі та уже останні дні зчорніла від горя мама. – Я повернулася 26. 27 син уже збирав речі. Хоч ходив ще з допомогою ковіньки, та травма серйозно давалася взнаки. 30-го був вже на фронті».
За місяць і десять днів після розпису брата узаконив свої стосунки з коханою Оленою й Артем
«Часу на розмови у командира взводу фактично не було, — пригадує ненька. – Якщо траплялася хвилька-друга, зрозуміло, хотів почути дружину. Утім старався завжди підтримати, аби ми не хвилювалися. Коли мало не бути зв’язку, попереджав. Як і тоді… Востаннє… Що Тарасика не стало, ми дізналися аж за три дні. «У перший день наступу на Куп’янському напрямку старший лейтенант Садовнік разом з групою розвідників висунувся у напрямку села Залізничне та попав у засідку. Група прийняла бій, — назавжди увійде в історію. — Вже поранений продовжував боротись, відкинувши думки про здачу в полон. Група на чолі з Тарасом 6 вересня 22-го загинула, але дала змогу основним силам бригади продовжити наступ у напрямку міста Куп’янська».
«Відправте туди, де пекло»
«Моя мила мамо», — так син завжди звертався до Ірини. «Моя кровиночко. Завжди буду з тобою. Люблю», — у спільний день народження написав сестричці з пекла передової. Й додав три маленьких сердечка і тортик зі смайлом. Цей клаптик листа був у кишені форми, що передали з фронту. Дарина зробила з цього напису собі татуювання. «Люди ми тільки тоді, як дуже сильно любимо», — набили з дружиною однакові тату, бо направду: так сильно і чисто любили.
Останнє привітання сестричці було в кишені форми, що передали з фронту
Намальоване братом в вітанні Дарина набила на руку
«Я трималася, — тендітна жінка зі всіх сил намагається опанувати себе. – А коли нестерпно страшезно почала падати земля на труну Тарасика, захотілося впасти в ту яму. І я збагнула: у ту мить я померла. Мене більше не цікавив ні світ, ні все, що в ньому відбувається. Хотілося одного – рвати орків, усіх, до останнього. Тож стала проситися у найгарячіші точки. Таки домоглася свого. Зі своєю бригадою пройшла фактично Тарасовими шляхами, одразу запевнивши бійців, що допоки я з ними, ні з ким нічого не станеться. Так і було. Я впевнена, у тім страшному пекельному горнилі нас оберігав мій синочок. А у місці, де він свого часу отримав поранення, мені на руку, так повільно і гарно, ніби танцюючи заспокійливу композицію, впала пір’їнка».
Такі тепер зустрічі в батька із сином
Мама не втомиться сину носити троянди
Найкращий у світі, він так тепер присутній у житті найрідніших
«Це учень, якому я жодного разу за всі роки не зробив зауваження», — сказав директор Хмельницького ліцею №4 своїм вихованцям біля куба Героя в центрі міста. До слова, у рідній школі часто організовують заходи вшанування пам’яті свого учня, за що рідні їм щиро вдячні.
«На мій останній для Тарасика день народження він подарував мені червоні троянди, — гортає щасливі миті мама, — тепер такі квіти я ношу йому на могилу. Дружина ж приносить білі».
І чверть століття не вділила підступна війна
…Батьки з братом шукали порятунок у помсті тій російській сатані. Сестричка, половину якої тоді вбили теж, ізолювалася від соціуму в селі. Ніколи не звикнеться зі страшним болем втрати дружина. Ніколи не народяться омріяні донечки. Тарас не скуштує горішка, із дерева, що посадив, отримавши офіцерські погони. Проте, на жаль, лише такою, непомірно страшною ціною здобуде Перемогу Україна.
Помста мусить бути гучною. За таке молоде життя. За обірвані мрії і плани. За скалічені долі рідних
