Журналісти The Washington Post відвідали Кам’янеччину та розповіли західній аудиторії про життя українського села Маків під час війни, про мобілізацію чоловіків та настрої селян.
У цьому селі на південному заході України залишилось мало чоловіків призовного віку. А ті, що залишилися, бояться, що їх можуть призвати в армію будь-якої миті.
Деякі з мешканців села вже за сотні кілометрів на сході у траншеях на фронті. Деяких вбили чи поранили. Кілька з них зникли безвісти. Інші втекли за кордон або знайшли способи як уникнути війни, маючи на те законні причини, чи переховуючись.
Україні відчайдушно потрібні додаткові військові, оскільки її сили виснажені від кількості загиблих, поранених та втомлених. Незважаючи на величезні втрати Росії, нападників все ще набагато більше, ніж захисників України, і ця перевага допомагає Москві просуватися на полі бою. Парламент України обговорює законопроект про розширення призову, частково знижуючи віковий поріг до 25 років замість 27, але у Києві приймаються недостатньо рішень, які можуть швидко вирішити термінові потреби армії.
Цивільне населення тут стверджує, що через це військові з ТЦК забирають усіх, кого можна. На заході мобілізаційна кампанія поступово почала сіяти паніку та незадоволення в малих містечках та селах, таких як Маків. Мешканці тут кажуть, що військові, які працюють у ТЦК, блукають по майже порожніх вулицях та шукають чоловіків, яких ще можна забрати. Така тактика змушує деяких вважати, що на їхніх чоловіків “полюють” значно частіше, ніж у інших регіонах чи великих містах, таких як Київ, де легше сховатись.
Місцеві використовують канали в Telegram, щоб попереджати про зустрічі з солдатами та обмінюватися відео, на яких військові змушують чоловіків сідати у їхні автомобілі — роздмухуючи чутки про викрадення. Деякі чоловіки зараз відбувають покарання в тюрмі за відмову призватись до армії.
“Людей ловлять як собак на вулиці”, – каже 35-річна Ольга Каметюк, чий чоловік Валентин, 36 років, був призваний у червні солдатами, які підійшли до нього і попросили документи, коли він зупинився на каву на головній дорозі за Маковом. Незважаючи на діагноз остеохондроз, захворювання суглобів, вона сказала, що він пройшов медичний огляд за 10 хвилин і відправився на фронт, де отримав поранення.
“Все село забрали таким чином”, – каже мати Валентина, Наталія Кошпаренко, 61 рік.
“Майже всі наші чоловіки були призвані”, – сказав Сергій, 47 років, піхотинець з Макова, який був призваний у березні 2022 року і служить у 115-ій бригаді.
Прийшовши додому на короткий відпочинок цього місяця вперше за рік, Сергій сказав, що його вже зупиняли і допитували. Так само зробили з його сином, якому лише 22 роки і який ще не може бути призваний.
Коли солдати зрозуміли, що він вже служить, то запитали, як він ставиться до чоловіків, “які не бачили жодного дня війни”. Сергій відповів, що зневажає не своїх односельчан, а саме цих військових.
“Ви військові, а я цивільний, але я борюся, а ви ні”, – сказав він. Розмова, зауважив він, “негайно закінчилася”.
30-річний Олексій лагодив свою машину минулого року, коли солдати підійшли до нього і вручили повістку. Це був День закоханих, і ця новина дуже вразила його дівчину, Ельвіру, яка працює в маленькому магазині в Макові. Вона навіть не могла їсти кілька тижнів після цього. Олексій прийняв свою долю, але його досвід став попередженням для інших щодо фронтових реалій.
Після трьох струсів мозку та осколкових поранень Олексій нещодавно повернувся додому. В телефоні він показав фотографію, де поруч із ним на знімку ще понад десять побратимів. За його словами, живими залишилися лише двоє.
У цьому місяці мешканці Макова поховали ще одного свого односельчанина — Ігоря Дозорця, контрактника, який був поранений настільки сильно, що його син, також солдат, ідентифікував його лише за шрамом на руці. “Він хотів повернутися додому”, — сказала через сльози сестра Ігоря, Інна Мельник, 43 роки. “Він втомився від цього всього. Але що ми можемо зробити?”
Василь Гребенюк, 70 років, каже, що навіть у свій вік — на 10 років старший за віковий ліміт для призову — солдати регулярно зупиняли й допитували його в Макові.
Шість тижнів тому він дивився, як солдати стукали в сусідські двері та скаржились, що чоловік, який там жив, просив піти попрощатися з дружиною та матір’ю, а потім зник. Один солдат сказав, що вони “мали б взяти його негайно, посадити в автобус і відвезти”, – згадував Гребенюк.
Такі історії змушують 16-річну Поліну хвилюватись, скільки часу ще вона зможе провести з батьком — одним з небагатьох придатних для призову чоловіків, що залишилися в селі.
Минулого літа Поліна і її подруга Ольга відпочивали за столиком біля сільського магазину, коли батько Ольги подзвонив і попросив її купити щось для нього там. Вона не взяла до уваги його прохання та сказала, що зайнята з друзями. Тоді він сам пішов до магазину, а підлітки дивилися з жахом, як солдати оточили його і вручили повістку на вході в магазин.
Він служить з того часу — і його дочка вважає себе винною. “Ольга вважала, що це її провина”, — говорить Поліна.
Тетяна Личак, 32 роки, вчителька місцевої школи, втратила чоловіка на фронті наприкінці 2022 року. Її сину Максиму лише 5 років, але він вже говорить, що хоче приєднатись до армії. Жінка думає, чи не пора і їй піти на службу. Один з її колег, вчитель, який колись навчав старшокласників базовим військовим прийомам в рамках курсу “Захист України”, зараз перебуває на службі. Троє учнів його класу мають батьків, які служать у війську.
В цей прохолодний день 4-річна Елеонора Воропанова катається на триколісному велосипеді вгору-вниз по тихій дорозі біля хати. На запитання, чи є її батьки вдома, вона зупиняється. “Мама вдома”, — відповідає дівчинка. “Тато на війні”.
Її мати, Таня, 42 роки, відкрила ворота. Вдома її племінник, Богдан, 25 років, і його друг Артем, також 25 років, рубають дрова.
Минуло 16 місяців, як Таня востаннє говорила зі своїм чоловіком Сергієм, який приєднався до лав ЗСУ в березні 2022 року і зник, воюючи у листопаді того ж року. Його побратим сказав Тані, що має дві новини. Мовляв, її чоловіка немає серед мертвих, але й немає серед живих.
З того часу вона живе у цій невизначеності та виховує двох дочок, 4 і 8 років, сама. Її шурин, батько Богдана, боявся йти на фронт і втік за кордон. Це рішення вона зневажає.
“Є люди, які ховаються, сидять вдома, навіть не хочуть йти до магазину”, – каже вона. “Сьогодні я бачила машину, де жінка за кермом, а чоловік ховається за тонованими вікнами на задньому сидінні”.
Молоді чоловіки, які прибирали її двір, визнали, що бояться призову. Але Артем сказав, що також відчуває неприязнь до чоловіків зі східної України, які прийшли на захід, щоб заховатись, а не залишатися воювати. “Вони прийшли сюди, щоб заховатися, а нашим хлопцям доводиться помирати там”, – сказав він. Батько Артема, який був призваний, зараз воює біля східного міста Лиман.
По дорозі від Макова, у Кам’янці-Подільському, у сквері біля зображень загиблих на фронтів Героїв, журналісти видання зустріли Людмилу Шидей.
Цього ранку вона стояла, плачучи, перед портретом свого молодшого брата Сергія Козиняка, який загинув у 2022 році в Авдіївці, місті, яке минулого місяця потрапило під російську окупацію. Людмила ніколи не була на сході України, але все ще мріє піти одного дня босоніж тими місцями, де він загинув.
“І мрії повинні здійснюватися”, – говорить жінка. “Інакше, нащо тоді мріяти?”
