Востаннє Надія Іванівна говорила з сином 13 жовтня 2023 року. На другий день його не стало… Фото: з родинного архіву
Це було останнє повідомлення Надії Шереметі від сина…
Віталій був молодшим сином у родині Шереметів. Він народився 14 червня 1984 року, коли його мама, Надія Іванівна, саме здавала державні іспити у Хмельницькому педагогічному училищі. Хлопчик ріс допитливим, веселим та дуже добрим, він завжди готовий був поділитися усім з тими, хто цього потребував.
«Після школи Віталій закінчив профтехучилище, навчився там штукатурити, фарбувати, класти плитку, – розповіла мама. – З 2000 року по 2002-ий служив строкову службу в пожежних військах, що в Білій Церкві на Київщині. А потім довгий час працював на будівництвах. І в Хмельницькому, і в Києві, інших містах України. Мріяв заробити грошей, щоб придбати буса. Він був йому потрібен як для роботи, так і для особистих потреб. Змалку захоплювався риболовлею, об’їздив чи не всі річки, багато ставків на Хмельниччині».
Віталій Шеремета з мамою і татом у пору юності. Фото з родинного архіву.
24 лютого 2022 року Надія Іванівна, як завжди, пішла на роботу. А коли повернулася, не застала сина. На той час старший вже мав власну сім’ю, жив окремо з дружиною і двома донечками. А чоловік Володимир Петрович порядкував у селі.
«Ввечері Віталій прийшов та сказав: «Мамо, я не ходив на роботу – був у військкоматі», – продовжує розповідь Надія Шеремета. – Тоді він три дні туди ходив, стояв у чергах від ранку до вечора. А коли врешті пройшов комісію, отримав вказівку бути «на телефоні». З того часу постійно чекав, що його викличуть. Навіть не брався за великі об’єкти роботи, щоб встигнути закінчити всі свої справи, не підвести людей… Час від часу знову навідувався до військкомату, проте нічого не змінювалося».
Повістку Віталію дали аж у травні 2023 року. Тоді він якраз тижні три як влаштувався на нову роботу. «Мам, я йду служити!» – з порогу повідомив син.
«Він пройшов комісію. Це було якраз того дня, коли рашисти атакували Грузевицю, – каже жінка. – Наша квартира на Гречанах, вікна виходять якраз на той бік. Вибуховою хвилею мене кинуло об меблі на кухні, я сильно побилася. Син допоміг трохи оговтатися, навести лад. І того ж дня поїхав у військову частину в Житомир. Але довго там не пробув – за станом здоров’я повернули додому. Але Віталій був не з тих, хто так легко здається: через тиждень він знову пішов на комісію і пройшов її. 13 червня отримав наказ їхати на Рівне. Наступного дня синові мало виповнитися 39 років, тож я зібрала йому різних наїдків, щоб з товаришами по службі відсвяткували…»
Віталій з перших днів війни пішов до військкомату. Фото: з родинного архіву.
Віталій часто спілкувався з мамою, розповідав про побут, про здоров’я, про різні важливі для нього речі. Повідомив, що потрапив до єгерської бригади. А в липні зізнався, що вирушає на Харківщину, в Ізюмський район.
«Коли йшов на «нуль», завжди попереджав мене, що не буде кілька днів на зв’язку, але ніколи ні на що не нарікав. Заспокоював, що все добре, що все буде – Україна, що ми неодмінно переможемо. Віталій дуже переживав за своїх побратимів, щоб не були голодними, щоб всього вистачало. Йому присвоїли старшого солдата, тож відчував відповідальність за всіх і кожного. Буває, телефонує і запитує: «Мам, як качку тушкувати? Нам тут чоловік, в якого живемо, дозволив птицю рубати». Або: «Мам, а як перець фарширувати?» Навіть коли приходив з чергування, не йшов відпочивати, поки не навідається на кухню і не переконається, що бійці мають що їсти».
У вересні Віталій отримав контузію. Тоді зателефонував і сказав: «Мамо, я трьохсотий. Але все добре. Пощастило. Бо міг загинути. Дивом вижив». Зізнався мамі, що в голові дуже гудить. Але після кількох днів крапельниць отримав таблетки та знову – на службу. Він не хотів тривожити матір, коли його почали навчати на штурмовика та згодом перекинули на Луганщину.
Востаннє Надія Іванівна говорила з сином 13 жовтня 2023 року. Він сам подзвонив ввечері. Його голос був сиплим та дуже втомленим. Обіцяв написати згодом. І написав. Надіслав пін код до своєї картки зі словами: «Це про всяк випадок. Якщо мене не стане». Наступного дня жінка їхала в село і не почула чотири пропущених від сина… Врешті отримала чергову тривожну смс: «Мамо, я йду на штурм. Не знаю, чи повернуся. Люблю вас…»
Після того, скільки не набирала сина, він вже був «поза зоною».
«Я знала, що штурм може тривати не один день, тому особливої тривоги не було, – крізь сльози мовить згорьована мати. – І навіть серце мені нічого тоді не підказало… Йшли дні. Звісно, почали хвилюватися. І навіть коли 18 жовтня у двері постукали військові, спершу подумала, що то сусідові чи старшому синові принесли повістку…»
Надія Іванівна і досі не знає, що сталося того рокового дня 14 жовтня, коли не стало її кровиночки. Не має навіть у кого запитати про це. Не знає мати ні позивного, ні про останні Віталикові слова…
«Його поховали 20 жовтня в Хмельницькому. Він був першим на другій Алеї Слави на кладовищі у Раковому. Й після смерті, як і завжди за життя, – був першим», – каже мама.
Тепер її часто можна бачити біля синової могили. Садить квіти, доглядає за ними, говорить з сином… А якось уві сні він попросив купити собі обручку, яку він колись у неї забрав. І вона виконала його прохання. Прийшла, показала… Віталій Шеремета посмертно став Почесним громадянином міста Хмельницького. Обіцяної нагороди «За мужність» ІІІ ступеня мати від держави поки чекає…
