Віталій Галіцин – сапер, Герой, який на війні зазнав важких поранень, залишився без зору, але мужньо сприйняв вирок долі, не втратив волі жити далі і працювати задля Перемоги.
Його історію розповіли в пресслужбі 143 об’єднаного навчально-тренувального центру «Поділля».
Віталій в ЗСУ — з 1991 р. Всі ці роки залишався відданим ризикованій, але вкрай потрібній саперній справі. Стояв біля витоків створення унікального та єдиного в Україні Центру розмінування, де служив начальником відділу підготовки. За роки служби із миротворчою місією побував в Іраку, приборкав не одну сотню вибухонебезпечних предметів, очистив від небезпечних пасток чимало територій.
За вислугою років звільнився зі служби у званні полковника у запасі. Але із початком збройної агресії росії проти України добровольцем пішов захищати Україну.
Поблизу Новоазовська був у складі групи інструкторів, яка навчала саперній справі особовий склад добровольчого батальйону «АЗОВ». Крім підготовки, ще й виконував бойові завдання. 26 серпня 2014 року на нашу групу бойовики здійснили диверсійний акт. Нам замінували машину, і внаслідок вибуху загинув мій найкращий друг, теж полковник у відставці, розвідник «Кузьміч». Саме він взяв на себе основну силу вибуху, врятувавши мене і ще одного бійця від смерті. Я втратив зір, отримав контузію, поранення руки та черевної порожнини. Досі не можу пройти флюорографію через чималу кількість дрібних осколків у тілі. Лікувався у Маріуполі, Дніпрі, Києві, а також у військовому шпиталі Німеччини та США. Далі на мене чекала тривала реабілітація вдома і нове життя. Я так говорю, що мав старе життя, а тепер у мене нове.
У новому житті Віталій став героєм документальної стрічки «Вдивляючись у темряву», яка показала проблеми ветеранів та інтеграцію незрячих до повноцінного життя в суспільстві. Зокрема, як Віталію та його матері Людмилі Владиславівні довелося вступити в боротьбу з бюрократичною системою, аби оформити першу групу інвалідності.
До речі, зйомки тривали три роки. У фільмі є сюжет, коли я з психологом спілкуємося з пораненими хлопцями та дівчатами (загалом мене часто запрошують на такі зустрічі). І я завжди наголошую: потрібно ставити собі питання, не чому так сталося, а навіщо? Значить, свою місію на землі ми не завершили, і є завдання, які маємо виконати. Фільм став слушною можливістю довести собі і таким же пораненим бійцям, що життя не зупинилося. Навіть якщо ти не бачиш, треба продовжувати жити, допомагати іншим, віддавати себе Батьківщині, працювати, створювати сім’ї, народжувати дітей. Декілька років тому я зустрів свою другу половинку, кохану Іванку, з якою почуваюся щасливим.
Також Віталій розповів про свого друга Олександра з Хмельницького, з яким познайомилися під час лікування в США. Він теж втратив зір, пережив ампутацію ноги і протезування, але продовжує жити, служити, захопився психологією, створив сім’ю, має дитину.
Він не опустив рук, не впав у депресію.
Я знаю, що призвичаїтися до нового життя нелегко, але потрібно поставити собі мету та впевнено йти до неї. Сьогодні я — працівник ЗСУ і продовжую передавати свої знання та досвід солдатам, сержантам, офіцерам. Навчаю розпізнавати небезпеку та правильно діяти в умовах, де на кожному кроці може бути смертельна пастка. Всі ми працюємо на одне — на нашу Перемогу. І щиро вірю, що настане день, коли в Україні запанує вічний мир!
Віталій Галіцин доводить: навіть в умовах безнадійності можна знайти шлях вперед. Його відданість службі, українському народові, турбота про свою сім’ю є найкращим прикладом сили духу, яку не здолає ні війна, ні біль, ні темрява.
