У Києві на Майдані Незалежності відбулася акція пам’яті української журналістки Вікторії Рощиної, яка померла в російському полоні. 11 жовтня 2024. REUTERS/Тетяна Джафарова
Інформація про смерть в російському полоні української журналістки, 27-річної Вікторії Рощиної з'явилася 10 жовтня. Вона була у списках на обмін і мала повернутися в Україну, але померла під час етапування з Таганрога до Москви. Рощина перебувала на фронті від початку повномасштабного вторгнення, працювала на "Українському радіо", "UA:Перший", hromadske, в "Українській правді", "Новости Донбасса", Цензор.нет та Радіо Свобода. У 2022-му отримала нагороду Міжнародного жіночого медійного фонду "За мужність у журналістиці".
У пам'ять про Вікторію Рощину Суспільне поспілкувалося з деякими її колегами і зібрало про неї спогади.
Христина Коціра, головна редакторка hromadske
У цьому була вся Віка. Їй насправді було байдуже. Вона вважала, що їй треба докопатись до справедливості, і вона йшла на пролом.
Віка працювала на hromadske більше п'яти років. Коли тільки Віка прийшла, її представили, що ось це нова журналістка, вона займається якоюсь справою з суду. І вона так туди глибоко вже вкопалася, що там пішли погрози їй, погрози її родині. І ось буде чергове засідання з суду. Я забороняю Віці їхати на цей суд, тому що тут йдеться про безпеку. В цьому всьому вся Віка. Їй насправді було байдуже. Вона вважала, що їй треба докопатись до справедливості, і вона йшла на пролом.
Перед повномасштабним вторгненням відбувались мітинги, вона теж робила матеріал про таку організацію "Традиція і порядок". Вона пішла на той мітинг і каже, хтось на неї плюнув, хтось вдарив. Наступного дня знову мітинг їхній. Вона каже, я йду. Я кажу, Віка, я забороняю тобі туди йти. А вона мені вже з мітингу дзвонить: "Вони тут на мене нападають, ми будемо робити новину чи не будемо робити?". В ній дійсно була така маніакальна якась схильність і маніакальна місія. Їй здавалось, що вона має про цих покидьків викопувати, розкопувати, що вони мають сидіти в тюрмах, якщо вони на це заслуговують.
Мені здається, що вона нічого не робила, крім роботи. Власне робота була всім, що було в її житті, тому що вона постійно була як не на зйомках, то відряджені, то вона сиділа в офісі.
І ніхто з нею ніколи близько не спілкувався отак по-дружньому. Тобто всі знали Віку як круту, нарвану журналістку і не більше.
Напередодні вторгнення вона поїхала на територію Луганської області. І 23-го вона була там. Тоді Женя Моторевська була головною редакторкою, і ми їй дзвонили, просили, Віка, виїжджай. Вона казала, що тут жодного медіа українського немає, вона тут має бути, висвітлювати. Казала: "Друзі, це моя робота, я журналістка". Отак завжди було.
Потім вона поїхала в Запорізьку область, потрапила в Енергодар, який вже тоді був окупований росіянами. Вона зробила звідти матеріал. Фотографувала цих чоловіків, які вже були біля АЕС, фактично впритул. Вона їм казала: "Чого ви сюди прийшли, на українську територію, це не ваша земля, що ви тут хочете?".
Потім вона мені здала цей матеріал. Я їй кажу, Віка, коли ти виїдеш з Енергодару, дай мені, будь ласка, знати про це. От ти виїдеш, і ми тоді поставимо його на сайт. Ввечері вона мені пише, все, я вже в безпеці, виїхала. Я ставлю цей матеріал на сайт. А вранці Віка дзвонить і каже, що ходить по Енергодару. Я їй кажу, ми ж вчора поставили твій матеріал, там твоя фотографія, там твоє ім'я, прізвище, а ти зараз ходиш по Енергодару. І потім, коли ми сказали, Віка, редакція не дає тобі завдання, не дає тобі права там бути, повертайся, вона сама знайшла таксиста, який її кудись повіз. Потім пропадає з Вікою зв'язок, а через добу з'являється.
Віка телефонує, ридає в трубку: "На нас вийшли російські танки. Ми кинули машину, нас врятував якийсь дідусь, ми з тим дідусем просиділи в підвалі цілу ніч. Але я втратила фотоапарат, ноутбук". Я кажу, Віка, ти жива, слава Богу, ти будеш вибиратися? А вона відповідає: "Ні, ти що, тут ж треба розказувати, що тут відбувається. Я буду рахувати танки, скільки їх тут, я буду вам передавати". Отак це все було.
В перший полон Віка потрапила, коли їхала в Маріуполь. Її здав російський єпископ Московського патріархату.
Вона прийшла до голови військової адміністрації, не знаю, чи тоді вже називалась військова адміністрація, чи було ОДА традиційне. Тоді формувалася колона гуманітарна автобусів, які їхали в Маріуполь, щоб вивезти цивільних. І вона просилася з ними туди, вони не хотіли її брати. Потім таки знайшла шлях, як сісти в ту колону. Наскільки ми знаємо, тоді там вже були блокпости російські, їх зупинили, всіх перевіряли і Віку затримали.
Ми звертались всюди, в Офіс президента, всюди, де тільки можна було. Наша журналістка потрапила, мабуть, в полон до росіян, потім росіяни підтвердили, що вона в полоні і в Бердянську. Коли її відпустили, вона плакала не тому, що злякалася, що була в полоні. Плакала, бо примусили її записати пропагандистське відео.
