27 вересня у Плесенській гімназії відбувся мітинг, присвячений відкриттю меморіальних дошок Героям, випускникам, Савчуку Руслану Валерійовичу та Мартинюку Олегу Олександровича. Про це повідомили на сторінці освітнього закладу.
Дякуємо вам, Герої, за наші мирні ранки та тихі вечори, за будні і за свята, за кожен наш урок. Назавжди в строю, назавжди в пам’яті! Вічна Слава Героям України!
Нагадаємо, що 14 червня 2023 року було встановлено меморіальну дошку присвчену Олійнику Валерію Валерійовичу – ще одному випискнуку Плесенській гімназії, який поліг під час російсько-української війни.
Савчук Руслан Валерійович
Руслан навчався у Плесенській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. Як звичайний хлопець, любив спорт: грав у теніс, футбол та волейбол. За спогадами директора Тетяни Миколаївни Капелюх, був непосидючим, завжди в центрі уваги, гамірний та енергійний.
Після закінчення школи у 2009 році вступив до Шепетівського ПТУ-20 та здобув професію будівельника.
У 2010 р. був призваний на строкову службу, яку проходив у місті Хмельницький. Після закінчення служби повернувся в рідне село, працював будівельником за контрактом за кордоном.
У 2016 році одружився з односельчанкою Мариною, згодом народився син Максим. Молода сім’я вирішила залишитися в рідному селі – купили хату, в якій Руслан власноруч робив ремонт. За спогадами друзів та родичів, чоловік мав золоті руки, завжди все робив до ладу та з творчим підходом. Сім’я назавжди запам’ятає сніжну зиму 2020 року, коли Руслан разом з маленьким Максимком зі снігу ліпили замки та різні скульптури, на які ще довго задивлялися їхні односельці. У спогадах сина залишаться прогулянки разом з татом до лісу та на риболовлю. Дружина Марина вже зараз бачить у маленькому Максимові риси батька: усміхнений, любить пожартувати, енергійний та завжди готовий прийти на допомогу.
Як кожен господар, Руслан мав багато планів на життя. Мріяв переобладнати подвір’я, жив, працював, посміхався. Він любив дружину Марину, обожнював сина, поважав батьків.
Він дуже любив своє село, любив свою Україну…
Але почалася війна… 6 квітня 2022 року Руслан Савчук був мобілізований до лав ЗСУ та без вагань став на захист Батьківщини.
Підготовку проходив у Ярмолинцях, далі військову частину було переведено до Конотопа Сумської області, а згодом у саме пекло війни – село Піски на Донеччині. Служив мужньо та самовіддано, був вірним військовій присязі.
Ворог забрав життя захисника 18 серпня у населеному пункті Піски Донецької області. Під час артилерійського обстрілу старший стрілець другого стрілецького відділення першого стрілецького взводу третьої стрілецької роти військової частини отримав поранення, несумісне з життям.
З 18 серпня 2022 року Руслан вважався зниклим безвісти, його пошуки тривали майже два роки. Майже два роки у родини не зникала надія на його повернення, але на жаль дива не сталося.
Мартинюк Олег Олександрович
Мартинюк Олег Олександрович народився 19 лютого 1976 року в місті Новоград-Волинський (нині Звягель) на Житомирщині. Через півтора року родина переїхала в село Плесна Шепетівського району. Там у 1993 році Олег закінчив школу та вирушив на навчання до Шепетівки, здобув фах радіомеханіка у Шепетівському професійно-технічному училищі. Після навчання була строкова служба.
Життя подарувало Олегу дружину Людмилу. Подружжя виховувало 4 хлопців: Едуарда, Владислава, Любомира та Олександра.
Олег був майстром на всі руки: електрик, слюсар, електрозварювальник, всі сільськогосподарські роботи були йому до снаги. Такий собі простий сільський чоловік із “золотими” руками й світлою душею, небагатослівний і безвідмовний, завжди йшов на допомогу, за що його цінували друзі та знайомі. А у вільний від роботи час найбільше любив читати, особливо детективи. Односельці згадують:
«А ще Олег був дуже дотепним. Мало хто вміє розповісти якусь пригоду, чи анекдот так, як виходило це в Олега».
Усі, хто його знав, цінували за щирість, доброту та готовність завжди прийти на допомогу. Він безмежно любив своїх рідних, підтримував, піклувався про них. Був доброзичливим, люблячим батьком та чоловіком, гарним братом та дядьком, дідусем для маленької онучки Альбіни. Він мріяв добудувати будинок, виростити та одружити синів. Та війна змінила його плани… Він міг не йти, бо виховував 4 синів, один з яких вже воював. Олег прийняв рішення та оголосив родині, що має віддати борг державі. Пройшовши навчання у Рівненській області, вирушив у зону бойових дій на Донеччині.
21 липня Олег отримав від родини страшну звістку про смерть мами Лідії Василівни, та попрощатися не зміг, не відпустили… Чоловік знав, куди йде, він не розповідав родині подробиць, лише просив: «Моліться за мене…». Він міг не йти у те фатальне чергування, щойно повернувся з бойових, це була не його черга… Але погодився замінити іншого бійця і навіть, не відпочивши, знову вирушив у бій. 10 серпня рідні востаннє спілкувались з Олегом.
Сестра Олена згадує, що він ніби відчував і прощався… Загинув Мартинюк Олег Олександрович 11 серпня 2024 року в результаті мінометного обстрілу поблизу населеного пункту Залізне Донецької області, мужньо виконавши військовий обов’язок в бою за Україну, її свободу і незалежність. Ще не минуло і 40 днів, як пішла у засвіти його мама. Тепер вони разом спостерігатимуть, як зростають та стають «на крило» його сини.
Останнє редагування 29 вересня 2024, 15:02
